Психотерапія- слово, яке часто звучить з екранів телевізорів, в розмовах на вечірках, на сторінках книг сучасних письменників, у філософських диспутах тощо. А взагалі, правильніше б було казати «психотерапії», оскільки форм психотерапевтичного втручання багато. Це і підтримуюча психотерапія, і довготривала індивідуальна психотерапія, і сімейна психотерапія, і втручання в кризових ситуаціях, і групова терапія, і дитяча психотерапія. І цей список ще можна продовжувати і продовжувати. Що ж за процеси почали відбуватися в ХХ сторіччі і продовжують розвиватися, що так зростає потреба в психотерапевтичній допомозі?
Я не раз подумки дякую долі, що колись вибрав своєю професією психотерапію. Відповіді на запитання, чому я задоволений своїм професійним вибором, виникають одразу ж: «скільки людей я відкрив для себе завдяки професії, побачив просто неймовірні їх потенціали, здатності до змін», «моя робота – це постійна подорож у невідоме, у внутрішній всесвіт», «вона розвиває мою самосвідомість і моє життя стає значно більш осмисленим» і ще десятки різноманітних відповідей. Але, в якийсь момент, це запитання прозвучало якось по особливому і ніяка готова відповідь не виникла, і в тиші, що запанувала, з’явилось розуміння, я сказав би гірке розуміння: «ця професія дає мені таку можливість, котрої немає у дуже багатьох оточуючих мене людей. Вона дає можливість встановлювати надзвичайно щирі, глибокі відносини з людьми, які приходять за допомогою і з якими я маю можливість розмовляти про прагнення любові і сум за нею, про страх смерті і усвідомлення її невідворотності, про ненависть і прагнення до влади, про біль зради і ілюзію вічного кохання, або про бажання наплювати на вдалу кар’єру і мандрувати світом (і він таки це зробив!), про найінтимніші сексуальні фантазії і бажання, про одинокість в буквально натовпі приятелів і ніби то друзів»…
Задайте собі запитання, як часто подібні теми звучать у вашому спілкуванні навіть з найближчими людьми? Чи знаходите ви час для такого спілкування? Чи вистачає у вас, страшно сказати, мужності для цього? Чи вірите ви, що знайдете розуміння, якщо ризикнете почати розмову? Чи часто виникають у вашому житті вдалі моменти для обговорення цих переживань, тих явищ, котрі наповнюють наше життя справжністю?
Ні – відповідь більшості людей сучасного цивілізованого суспільства. Наш час і наша свідомість більше заповнені зовнішніми атрибутами (кар’єра, бізнес, соціальне положення), ми часто дуже далекі від реалій нашого внутрішнього світу, нашої душі.
Подібно на те, що час задушевного спілкування «очі-в-очі» залишається в далекому минулому. Але, за таке віддалення від своєї суті, ми змушені платити. І слова: «депресія», «тривога», «синдром хронічної втоми», «психосоматичні розлади» стають звичними в буденному житті. І тому психотерапія бачиться вже не тільки як професія, але як суспільне явище, колективна реакція, противага «овеществлению» сучасного суспільства, нашій віддаленості від своєї суті. Вона дає можливість заглянути в себе, знову стати самим собою, повернутись до себе природного, спонтанного, справжнього.
Мабуть що це дійсно гірко, що задля того, щоб знову стати щирим і відкритим, як з іншими так і з самим собою, ми люди сучасної цивілізації, звертаємося не до друзів, батьків, вчителів, коханих, а змушені оплачувати послуги психотерапевта. Але реальність така, що кожні 10 років в розвинутих країнах стає рівно в 2 рази більше людей, які страждають від депресії, тобто тих, хто втратив контакт з самим собою, залишається все менше людей, які б були не заражені недугом штучності, недугом втрати себе і, що особливо лякає, часто не усвідомлюючи цього, аж поки не виникає та ж сама депресія чи інші психічні і психосоматичні хвороби, хвороби душі в якій залишається все менше місця для душевного.
Психотерапія протистоїть цьому недугові. Чи достатньо її, щоб оздоровити сучасне суспільство? Безумовно, що ні. Але, в основному, достатньо, щоб допомогти окремій людині знову відчути справжність себе і світу.
